Я люблю Тебе! Може, тому я дозволяю тобі приносити мені стільки болю! Може тому, що я живу цим болем...Таким солодким і ностальгічним...Сміливо і спрагло впускаю його в своє серце, напиваюсь ним. І так живу...

Я люблю тебе! Місто мого минулого і Місто моїх мрій. Скільки років розлилось даремно на твоєму потрісканому асфальті! Скільки несказаних слів залишилось спати на твоїх дахах, омитих зливами і місячним промінням! Скільки боязких поглядів не знайшло своїх облич...

                Тихенько співаєш для мене, але пісня твоя сумна. Ти постаріло... Плечі твої кволі й усмішка твоя скута тривожними думками. Вже ніколи не зможеш підхопити мене на руки і закружляти в шалених обіймах... Ти втомилось... О ні! Продовжуй співати! Нехай голос твій тремтить і зривається під свист вітру... Нехай...

                Заспівай мені про зиму... Про її крижані пальці... Я хочу знову відчути їх доторки на своїй шкірі... Я хочу знову втопитися у тому вечорі... Поверни мене туди крізь тунель моїх спогадів... Поверни... Я хочу відчути, як алкоголь заковтує мій розум і , шаленіючи, штовхає мене на Північ. Я хочу знову побачити ті вікна. Господи, я могла  б усе життя стояти непорушно, вдивляючись у їх жовтаве світло, і дихати запахом перемін, уявляти ту жадану мить, впиватися її недосяжністю!

Заспівай мені про темряву і німу річку, і про мерехтливі вогні набережної... Заспівай мені про нього! І про хаос навколо нього... І про святість його рук! Про трагічність його ніжної постаті... Про фатальність його слів... Про нього справжнього...

                Співай! Не спиняйся! І байдуже, що твій голос здавлений прихованим відчаєм! Байдуже, що моє серце захлинається  безпорадністю і марно рветься в минуле...Твоя пісня прекрасна! Твоя пісня – моє життя. Я залишила його на твоїх вустах.